Чемпіон з баранців
Соня
ліпила баранця. Еге ж, пластилінового баранця – синього з фіолетовими ріжками.
Тонка робота. Той, хто хоч раз ліпив баранця, знає: щоб створити гарну фігурку,
замало пластиліну й хисту – тут ще й настрій відповідний потрібен, натхнення,
так би мовити.
А
яке там натхнення, коли тебе несправедливо ув’язнено у власній кімнаті й суворо
заборонено виходити гуляти на вулицю, ще й дивитися телевізор. А засніжений
двір так манить!
–
Нормальні діти зараз баб снігових ліплять, а я… – Соня засмучено глянула на свого
неоковирного баранця. – Це ж і німому ясно, що то Сашко П’явочка намастив
повидлом учительські окуляри, а не я. Чому ж я повинна дурно страждати?
Зажурена дівчинка підійшла до вікна й відхилила штору.
У дворі ніхто з дітей уже не грався: там починалася справжня завірюха. Страшний
вітер гудів у свою холодну трембіту, нагрібав повні жмені снігу й зопалу
жбурляв бозна куди…
Раз по раз повз вікно пролітали снігові вихори. В одному з них була обгортка
від цукерки. «Іриска», – сумно зауважила Соня й відчула, як рот наповнюється
слиною.
В іншому вихорі крутилася чиясь рукавичка, в третьому…
– Нічого цікавого, – скептично зітхнула дівчинка, і раптом побачила, що в
третьому вихорі повз її вікно пролетіло й тут таки зникло… чудовисько!
Соня очам своїм не повірила.
Дівчинка навчалася в третьому класі й уже давно не вірила у всіляких казкових
істот. Але ж зараз вона сама бачила, як за вікном пролетіло велике волохате
рожеве чудовисько.
– Бабусю! Бабусю! – Соня кинулася до дверей. – Там чудовисько!
– Не вигадуй казок! – озвалася з вітальні бабуся. – Можеш навіть не хитрувати,
все одно я не дозволю вийти на вулицю. Бач, що вигадала – чудовисько! Сміхота!
«Справді, як мені не соромно, – подумала дівчинка, – я ж знаю, що чудовиськ не
буває. Мабуть, мені просто здалося». Соня сіла на м’який килим і знову взялася
до свого пластилінового баранця.
– Е, нікудишній баранець, – раптом почувся чийсь грубенький голос.
– Я знаю, – промовила Соня й спохопилася: в кімнаті, окрім неї, нікого ж немає!
Чий це тоді басок?
«Оце то досиділась зачинена, – про себе міркувала дівчинка, – то мені
чудовиська за вікном ввижаються, то якісь голоси вчуваються…»
– Кепськувато розім’яла пластилін, – знову промовив той самий загадковий голос.
– Хто тут? – перелякано запитала Соня.
– Це я.
– Я – ц – це хи хто?
– Я – це я, чудовисько, – почулося у відповідь.
– С – справжнє чу… чудовисько? – загикуючись запитала дівчинка.
– Можеш подивитися, – відповів голос. – А де ти?
– Та ось же, за вікном.
Соня підійшла до вікна – люди добрі! Там справді стояло чудовисько. Воно було
наче маленький стіжок сіна – не набагато вище за Соню, але з доволі великою
головою, волохате, та ще й засніжене. Щоправда, сіно не буває такого яскраво
рожевого кольору та ще й (Соня лише тепер це розгледіла) в синю цяточку.
– Можна в гості? – спитало чудовисько.
– А т – ти не ку – кусаєшся? – спитала ошелешена Соня.
– У…у, – відповів несподіваний гість.
– Ну, то залазь, – Соня розчинила вікно й тут таки для хоробрості вигадала: –
Тільки дивись мені, бо я чемпіонка класу з бойового гопака.
– Е, а я чемпіон лісу з пластилінових баранців, – й бровою не повівши, вигадало
чудовисько, спритно залазячи на підвіконня.
– А звідки ти тут узялося? – запитала Соня.
– Е, катався на вихорі, а потім дай, думаю, зайду. Знаєш, мені в лісі так
самотньо.
– Ух ти! На вихорі! А я на санчатах люблю. З гірки. Або на лижах.
– Е, на вихорі краще, – запевнило дівчинку чудовисько.
– Я на вихорі не вмію, – чесно зізналася Соня.
– Е, навчу, якщо не забоїшся.
– Це я забоюся! – Вже зовсім осміліла Соня. – Ану, пішли, зараз я тобі покажу,
як я забоюся. Ми з Сашком…
Соня штовхнула двері.
– Ой! Тільки мені на вулицю сьогодні не можна виходити. Бабуся заборонила. Вона
в мене добра, але сувора.
– А батьки як?
– Я з бабусею живу, – пояснила Соня. – Мій татко працює дипломатом у одній
африканській країні, я весь час забуваю, як вона зветься. І мама там з ним. А
мене не взяли. Бо там, кажуть, комарі отакенні, дуже небезпечні. Й у школах
нашої мови не розуміють. А мені ж треба вчитися… Я вже так скучила за своїми.
Але татко з мамцею за декілька місяців повернуться. І привезуть мені
справжнього балакучого папугу. Уявляєш?! Ото клас буде! Вчитиме за мене вірші
напам’ять, я на уроці тільки рота розкриватиму, а папуга з під парти буде вірша
шпарити! «Садок вишневий коло хати, Хрущі над вишнями сопуть…» Сильно
придумано, правда? Ніхто не здогадається!
– Виходить, ти декілька місяців сидітимеш зачинена? – скривилося чудовисько.
– Та ні, тільки сьогодні. Та й то – з перервою на обід.
– Е, тоді це не страшно. Можемо баранців поліпити. Я вже казав тобі, що я
чемпіон з баранців?
– Угу, – кивнула Соня. – А тебе як звуть?
– Та ж Чудовисько.
– А мене – Соня. Ти хлопчик, правда?
– Я – чудовисько, – шморгнуло носом Чудовисько.
– Я мала на увазі: ти він, а не вона?
– Та, мабуть, він, – стенув плечима несподіваний гість і взявся розминати
пластилін.
Чудовисько справді був мастаком баранців ліпити. Вони в нього виходили дуже
акуратні й симпатичні. Коли баранців уже було з пів отари, Чудовисько
підхопився.
– Буду йти, – пробасував він, – уже вечір.
– Приходь ще, – сказала Соня, відчиняючи вікно. – 3 тобою цікаво, Чудовисько в
горошок.
– В горошок, в горошок. Я в бабу вдався, – кивнув Чудовисько. – Бувай!
– Бувай! – Соня зачинила за дивним гостем вікно і помахала йому вслід.
Чудовисько розтав у темряві. Тієї ночі Соня Довго не могла заснути: це ж треба
– справжнісіньке чудовисько, та ще й чемпіон з баранців!..
Немає коментарів:
Дописати коментар